Якщо людина живе у сім’ї, то вона сподівається на підтримку і має її від рідних. Коли людину розглядати як частинку суспільства, то звичайно, вона має надію на підтримку таких людей, як вона сама і на владу. Живучи в суспільстві, кожен з нас вкладає якусь часточку в його розвиток, це відбувається свідомо або мимоволі, результат також від наших дій може бути і позитивним і негативним.
Ну, це вже я дуже глибоко закопалася, а взагалі, я про медиків і про державу. Працівники медичної галузі тепер свідомо ідуть на ризики, і… мають, чи мали надію на державу, на її підтримку і допомогу. Кожен з них знає, що їм повинні заплатити кошти за ризиковані умови праці в період пандемії. Я сама, практично, щодня чула обіцянки Прем’єр-міністра, членів Уряду, депутатів, що гроші з дня на день виплатять і на місця вони уже надійшли.
Читайте, що каже Хомко:
«З необхідних 8 мільйонів гривень на виплату доплат медикам місто отримало тільки 1 мільйон. А прем’єр-міністр каже інше. Тож навмисне наголошую на сумах у ЗМІ, щоб він почув».
Ну як? Нормально?
І ще про п’ятсот тисяч робочих місць – чергова «дирка від бублика» від держави простим громадянам тої ж держави. Наголошую, що тої самої, бо коли слухаєш представників влади, що у нас так все добре, то складається враження, що живемо ми в різних країнах.
Але вчорашня відповідь Шмигаля на годині запитань до Уряду по цьому питанню перевершила всі очікування. Вони вже зробили всіх і самих себе теж.
Від цієї пандемії не допомагають ні маски, ні антисептики. Тут щодня якісь нові «ляпи», хочеться надіти протигаз, щоб не бачити і не чути того всього. ВСЕ!
