Немає що добавити до роздумів лікаря Павла Сільковського. Гарне порівняння. У це холодне зимове надвечір’я згадалися наші лелеки, які влітку щодня у нас на березі шукають поживу. Довгими ногами, ніби землеміри кроквою, міряють свої володіння. До них, звичайно, впритул не підійдеш, але досить близько їх роздивитися можна. Тут вони вдома, на своїй землі, тут вони висиджують своїх пташенят, тут вони і нам приносять маляток… ) А там… там усе по-іншому…там чужина…
Спогади лікаря Павла Сільковського (фото автора).
В Африці зустрів українських лелек. Здається, їм там дуже добре. Вони не мерзнуть, не голодують. Простори савани дозволяють літати на будь-які відстані. Без перешкод у вигляді ліній електрики чи всілякого там інфра та ультра опромінення.Проте, буськи не дають підійти до них близько і зробити фото телефоном без оптичного зума. Одразу тікають. На відміну від саванних мешканців, що дозволяють підійди мало не впритул. Бо ці птахи тут – чужинці. І вони бояться. Хоч і мають, може, більші можливості, ніж удома.Бідолашні лелеки ходять по савані і дуже скучають. Мені додому ось уже, а їм – коли настане весна. Мені – 10 годин літаком, а їм – довго-довго на своїх крилах. І тим не менше, щось їх тягне в рідну Україну. Лелеки як люди. Хто б подумав…
