Шурхотіння осіннього листя, загравання сонячного проміння, подекуди подих вітру… Це він дихнув на тебе там, де старізні стіни Тараканівського форту всміхнулися беззубим ротом напіврозвалених вікон та арок. Пам’ятки історії заслуговують на повагу, люблю послухати екскурсоводів, але прогулянка цього дня була в компанії малого бешкетника, а з ним нічого не почуєш. Тому, звісно, вся увага тобі, Джоне.
Довірливі очі дивляться на тебе.
– Джон, їхати! – ми ще стоїмо біля машини, а він уже вмостився на передньому сидінні і своїм гавкотом підганяє нас.
Ну що ж? Поїхали! Прогулянка втомила песика, йому тільки чотири місяці, ще не вміє себе гарно поводити між людьми. ) Але гарно п’э воду з пляшки, що не кажи, умови то польові, точніше лісові.) А кісточка в дорозі була як справжній делікатес. Правда, вже по дорозі додому пацан трохи здався, дуже захотів спати. ) Добре, спишемо це на вік раннього дитинства. )
Сьогодні він довіряє нам, завтра, Джон, довіру матимеш ти.
