Дмитрівська поминальна…

Захмурілий ранок насупився сивими хмарами, вони заснували небо і не давали жодних шансів сонячним променям. Сумно похитувалася береза, її листя повільно опускалося додолу, вкриваючи траву, яка вже вклалася на землю і тихо чекала зими.

Тихо… Тільки декілька лебедів пронизали крилами небесну сивину. Вони ніби озвучили печаль сьогоднішнього дня, невидимим зв’язком на секунду поєднали душі рідних з буттям сьогоднішнім… чи можливо навпаки, нам нагадали, що ніщо не вічне у світі цім…

День зайшов за обрій… Дмитрівська поминальна… Світла пам’ять нашим рідним…


Витає у повітрі запах м”яти,

Чебрець собі прихисток тут знайшов,

Любисток стелиться аж до самої хати,

Добридень, мамо, в гості я прийшов.

 

Калина віттям радо помахає,

Бринить вода в цеберку як жива.

“Як Вам живеться, мамо?” – запитаю,

Чомусь не скошена стоїть трава?

 

І чорнобривцям місця мало,

Попід вікном густі ряди стоять.

Але чому мені тривожно стало?

Чому назустріч двері не риплять?

 

Мов вкопаний стою на ганку,

До неба руки підійму…

Й питатиму себе до ранку:

Чому? Чому? Чому?

І. Гром’як.

0 0 голос
Рейтинг статті

Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Підписатись на коментарі
Повідомлення про
guest
0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
×
Тисни «Подобається», щоб почати читати мене в FaceBook
Дякую, я вже з Вами!