Захмурілий ранок насупився сивими хмарами, вони заснували небо і не давали жодних шансів сонячним променям. Сумно похитувалася береза, її листя повільно опускалося додолу, вкриваючи траву, яка вже вклалася на землю і тихо чекала зими.
Тихо… Тільки декілька лебедів пронизали крилами небесну сивину. Вони ніби озвучили печаль сьогоднішнього дня, невидимим зв’язком на секунду поєднали душі рідних з буттям сьогоднішнім… чи можливо навпаки, нам нагадали, що ніщо не вічне у світі цім…
День зайшов за обрій… Дмитрівська поминальна… Світла пам’ять нашим рідним…
Витає у повітрі запах м”яти,
Чебрець собі прихисток тут знайшов,
Любисток стелиться аж до самої хати,
Добридень, мамо, в гості я прийшов.
Калина віттям радо помахає,
Бринить вода в цеберку як жива.
“Як Вам живеться, мамо?” – запитаю,
Чомусь не скошена стоїть трава?
І чорнобривцям місця мало,
Попід вікном густі ряди стоять.
Але чому мені тривожно стало?
Чому назустріч двері не риплять?
Мов вкопаний стою на ганку,
До неба руки підійму…
Й питатиму себе до ранку:
Чому? Чому? Чому?
І. Гром’як.
Дмитрівська поминальна…
