ДО ДЕСЯТОЇ ЩЕ ДОВГО
Червона цятка сигарети тьмяніла, потім загорялася знову, немов хотіла дати хоча б якусь надію, що все буде добре… Сивий дим кільцями піднімався догори. В прочинене вікно заглядав кволий світанок, дим вітався з ним і вливався в його сутність. Руки, що тримали сигарету, були доволі витонченими, пальці тонкими. Якщо придивитися, то можна було б побачити на них залишки манікюру. Колір стиглої вишні був ще присутній на колись доглянутих нігтях.
Вона сиділа на підвіконні, закинувши на нього ноги. Відчувала на собі подих усього Всесвіту, вона жила ним і ловила часточку свого світу, поки що мирного. Та за декілька годин світ зміниться і покаже, що може бути кардинально іншим.
Стрілки годинника нервово сіпалися і стали на позицію п’ятої години. Гуща світанкової кави залишилася на дні філіжанки і ще дихала запахом ранкового напою. Сигарета замінила сніданок…
Вона мала ще хвилин тридцять часу. Події останніх місяців цілодобово гукали до неї, немов перевіряли чи ще жива, чи має ще якийсь глузд. Постійно перебував у напрузі її психоемоційний стан. Поки що той стан був у відповідних рамках завдяки сигаретам, каві та пігулкам, а от біль… Біль за своїми рідними не вщухала ні за яких обставин. Інколи просто вбивала. Тоді мозок включав якийсь внутрішній тумблер і давав команду: «Спокійно!».
Брат Петро у гарячій точці під Ізюмом. Брат Василь від двадцять восьмого березня не виходить на зв’язок. Чоловік… Її Сергій у Слов’янську на «нулю». Олег, її племінник, теж взяв до рук зброю, але ще перебуває у відносно безпечному місці.
Знову поглянула на годинник. Зазвичай Сергій давав про себе знати щодня о десятій ранку. По розмові вона вже розуміла якою була ніч для чоловіка і його побратимів. Якщо Сергій щось розповідав, то це означало, що нічні бої не мали великої інтенсивності. Якщо ж він більше відмовчувався, то вночі було дуже гаряче.
До десятої ще довго.
Сонце промінням уже лоскотало верхівки дерев і дахи будинків. На якусь мить здалося, що життя не змінило свого русла, в країні мир, а вона просто чекає чоловіка з роботи. Сирена про повітряну тривогу повернула до сурової реальності. Дякувати Богу, діти у селі. Там старенька мама ще дасть їм раду, а вони будуть відволікати її від сумних думок. Важко їй, ой як важко…
Під під’їздом загальмував бус. Павло приїхав вчасно. Зачинила вікно. Затягнула шнурівки на берцях. Філіжанка з кавовою гущею залишилася на підвіконні. Була у неї традиція: залишити брудною свою чашку, щоб поїздка на передову для передачі амуніції і харчів була вдалою. А як може бути по-іншому? Їй же потрібно повернутися, щоб помити ту знакову чашку і вже суху кавову гущу з неї висипати. А з гущею вилетить у смітник весь її біль і страх. Та не на довго…
Вийшла в коридор. Телефон в кишені повідомляв, що хтось її хоче чути. Дістала. Дзвонив Сергій: «Люба, я наберу тебе тоді, коли буду мати можливість. О десятій дзвінка не чекай. Цілую…» Розмова закінчилася.
«Отче наш, що єси на небесах!
Нехай святиться ім’я Твоє…» – шепотіли онімілі вуста.
Закинула наплічника. З Вірою і Надією відчинила двері і ступила за поріг…
З підслуханого.
Ваша коліжанк@
До десятої ще довго
