Димко

-Тримайся! Дурепо! Тримайся! Зараз обоє підемо під воду!

Оксану підкинуло на ліжку. Сон. Знову цей сон. Спустила додолу ноги, сіла. Крізь вікно заглядав місяць у повні. Він нехотячи притягував до себе погляд і посміхався. Та нічого доброго не було в тому посміху, одне холодне знущання. Оксана обхопила голову руками, схилила на них чоло, пальці нервово перебирали скуйовджене волосся. Приснилося…

Тоді ніхто не розумів звідки вони появилися в тому селі. Жінка, яка мала вік про який не кожен здогадається, і хлопчина – такий собі років семи-восьми від роду. Закинута хата на початку села стала їм притулиськом. Притягнули туди свої нехитрі пожитки, навели лад всередині хати, який здався для них достатнім. Та й сіли на зимівлю. Щоб зайняти себе роботою до холодів, а взимку мати чим палити в грубі, обчистили двора від гущавини, який вже й не мав надії побачити цей світ. До баби і онука навідувалися спочатку міліціянти, потім місцеві «власті» відрядили своїх посланців. Згодом все втряслося: з одного боку люди мали таке-сяке житло, а з іншого – влада позбулася на краю села закинутого обійстя. Бо воно, як часто буває у селі, псувало в’їзд до малої адміністративної одиниці.

Стару, що в усі сезони ходила в картатій хустині, чомусь називали Миронихою, а хлопчик мав незвичне ім’я – Никодим. В місцеву школу дитина не пішла, бо мала проблеми із психічним розвитком. То ж школа організувала, щоб до нього додому приходив один учитель поважного віку і викладав усі предмети. На перший погляд Никодим був як усі, але при спілкуванні здавався дивакуватим. Хлопець волів аби його називали Димко, обов’язково з наголосом на першому складі. Баба кликала його Никодимком, проте для нього це слово було занадто довгим. Кілька днів по приїзді Димко спостерігав крізь паркан, який десь розвалювався, а десь поєднався уже з землею, за ватагою дітей. Махав їм руками, підстрибував, а потім сам пішов до них гратися. Місцева дитяча мафія спочатку його розглядала, дехто підсміювався. Це ті, що вважали себе старшими і розумнішими, а потім всі полетіли в сторону села і Димко разом з ними.

Загалом, діти добре сприйняли нового сусіда. Їм сподобалося ім’я хлопчика, а головне у їхній команді появився хтось новий. Оксана не особливо звертала увагу на того Димка. Ну навіщо їй, дівчинці дев’яти років такий товариш? Та й взагалі, вона не дружила з хлопцями. Любила гуртуватися з своїми однокласницям, в них були свої секрети і дівчачі справи.

Ось так рік за роком підростала місцева дітвора. Тепер парубки вже не гонили у «квача», не запускали повітряного змія, вони обговорювали хто з якою дівчиною зустрічається і тихенько потягували за кутками цигарки. Швиденько ліквідовували докази паління жувальними гумками, щоб бува мати вдома не потягнула по спині віником або мокрою ганчіркою. Дівчата пробували косметику і приміряли підбори, попискували від задоволення, коли в місцевому клубі була дискотека. Димко теж відвідував сільський клуб. Стояв завжди в одному куточку, пильно спостерігав за танцюючими і постійно втирав носа. Його друзі приходили, віталися з ним, жартували і йшли до зали. Хлопець завжди чекав, коли прийде Оксана. Щоразу, як приходила субота, він виглядав її крізь вікно, чи приїхала дівчина додому, потім спостерігав за нею у клубі. І знав Димко, що мала вона кавалера, який проводив її додому, але кожного разу плівся насуплений за ними до Оксаниного будинку. За спостереженнями хлопця, стосунки в пари були не дуже міцними, вони часто сварилися і могли не говорити деякий час, потім мирилися і цілувалися за клубом. То ж Димко мав надію… А чому б і ні?

Лютий в цьому році був якийсь незрозумілий: то снігом закрутить, вночі морозом  припече, то збираючись із весною на побачення, огорне теплом . Оксана навідувалася додому часто. Місто, в якому училася, було не дуже далеко від їхнього села, а тому кожної суботи вона була вдома. Хотілося допомогти батькам, зустрітися з подружками, а ще… Ще хотілося побігти на побачення. Він подобався їй – веселий, гарно одягнений, із заможної сім’ї, їздив на батьківському авто. Не одна кидала довгий погляд в його сторону і уявляла себе пасажиркою тієї машини. Оксана довго збиралася сьогодні до клубу, минулі  вихідні додому не приїздила, тож сьогодні хотіла виглядати удвічі чарівнішою. Усім своїм виглядом потрібно було показати, що кавалер не помилився, обираючи її. Дівчина довго поралася із зачіскою, волосся не хотіло слухатися, підмалювала очі і губи. Розглядала себе у дзеркалі з усіх боків і щоб довершити образ взула новенькі чобітки. До клубу бігла вистукуючи ними по проталинах, де лежав щербатий асфальт, поправляла волосся, яке смикав вітер і усміхалася сама до себе.

Дискотека була в розпалі. Оксана відшукала очима своїх подружок і пішла у коло до них танцювати. Хтось махав їй рукою, хтось посилав «повітряні поцілунки», а дехто з дівчат просто опускав очі, щоб поглядом уникнути зустрічі з нею. І з якого дива? Гучна музика додала настрою, Оксана танцювала і очима шукала того, за яким дуже скучила. Він прийшов, тримаючи під руку її бувшу однокласницю. Допоміг зняти пальто, поклав на крісло свою куртку і запросив нову пасію до повільного танцю. Оксані чомусь забракло повітря, кров вдарила у виски і вона вийшла надвір. Повний місяць, що висів над голими старізними деревами, чомусь насміхався з неї, та колючий вітер міг привести до тями любого.

–Заспокійся, я не хотіла тобі про це казати, щоб ти не хвилювалася, –  її найкраща подружка обняла легенько за плечі. – Вони давно вже разом.

Оксана почула, як стукнули дверці його машини, цей звук відбився у її голові. Хлопець посадив на переднє сидіння свою дівчину, здалося, що та автівка проїхала не по дорозі, а по її серці. Вже не витирала болото, що залишилося на її одязі і чобітках – бризки з-під коліс попали в саму душу.

–Не плач, забудь, от візьми і просто викинь його з голови. Він не вартий тебе. Чуєш, Оксано, не май сподівань на нього, бо вони мають скоро одружитися. Ходімо, там дівчата нас чекають. А знаєш, у нас є гарні новини…

Слова дівчини наче дали їй ляпаса, щоки горіли і пересохло в горлі. Оксана своєю рукою відхилила руку подружки, що втирала на її щоці сльози і попросила трохи часу, щоб побути на самоті. Ніч була темною, аж густою від туману. Хитаючись, поскрипував вуличний ліхтар, який був підбитий місцевими шибениками. Той звук був самотнім і до болю противним. Десь далеко завивав пес. Розстебнуте пальто зачепилося за якийсь чагарник. Смикнула його до себе. Підбори на чобітках уже не стукали по залишках асфальту, а слухняно влазили у болото, яке зверху було підмерзлим. З-під Оксаниних ніг різко вгору піднялася пташка, її крик отямив дівчину. Вона не могла зрозуміти де вона і як давно. Листя сухого очерету різало руки, та болі вона не відчувала, тільки на пальцях було щось тепле і липке. Хащами просувалася туди, куди світив великий бродяга-місяць. От і очерет вже не такий густий, ще декілька кроків і вийде вона на відкриту місцевість.

Тріск криги не був гучним. Холодна вода спочатку обпекла ноги, а потім усе тіло. Вона огортала дівчину і сковувала. Оксана намагалася змагатися з водяним монстром, била руками, хотіла кричати, але щось здавлювало горло, голос був глухим і хриплим. Дівча боролося допоки мало силу… Відчуття безпеки, вже не холоду, а тепла заполонило розум. Нестача кисню спочатку примусила дівчину хапати його над шматками криги, що пливли поруч. Потім уже цього робити було не потрібно, бо тіло змирилося і не могло більше сперечатися з льодяною атакою.

–Тримайся! Дурепо! Тримайся! Зараз обоє підемо під воду!

Чийсь голос? Це він? Він не з нею? Він повернувся до мене? Місяць ще вище піднявся у небо і спокійно споглядав на металево-шкляну поверхню ставу.

Димко на березі залишив черевики і куртку, щоб вони не заважали йому пливти. Босі ноги міряли болото і ранилися холодними скельцями криги. Очима хлопець зловив  місце, де Оксана пішла під воду і приклав усі зусилля, щоб швидше до нього добратися. Якісь корчі і багнюка, льодяні химери і підводна течія збивали його з курсу. Він старався пірнути, але це в нього виходило погано. Шок від холоду сперезав усе тіло. Ще трохи, ще… Рука схопила дівчину за волосся, а її тіло тягнуло на дно. Ще… Тримайся… Берег… Вже берег! І повна темрява…

У реанімаційному відділенні ритмічно працювали апарати, які підтримували життя двох молодих людей. Оксана відкрила очі, повела поглядом по стінах, недалеко від неї лежав ще хтось. Та людина була накрита ковдрою і не рухалася, поверх лежали забинтовані руки. Декілька секунд і запаморочення знову повернуло дівчину у забуття і марево. Воно тримало її у своєму полоні ще декілька днів, час від часу даючи можливість відкрити очі і зрозуміти, що вона ще на цьому світі.

В час одного з таких просвітлінь свідомості Оксана почала згадувати що з нею трапилося. Спогади були розмитими, вона розуміла, що всього не пам’ятає. Якийсь тягар розпирав її душу, рвав на шматки, а сам ховався у задвірки свідомості дівчини. Повела очима по реанімаційній палаті, тепер вона тут була одна. Кинула погляд на частково затоноване вікно: мжичка сіяла дрібні сльози на його шкло. У кутку вікна, який був прозорим, висів шмат сивого неба. Здавалося, що воно під своєю вагою хотіло залізти до неї в палату. Оксана знову підняла очі до шиби: небо відлунювало несамовитий крик Миронихи, який зависав у голові. Здогади звалилися на дівчину великим і важким тягарем.

Вечоріло… У церкві на вечірній службі було тільки декілька чоловік.

«Упокой, Господи, душу раба Твого Никодима, прости йому усі гріхи його, вільні і невільні…» – потріскування церковних свічок і запах ладану в храмі допомагали Оксані шептати молитву. Її слова злітали до неба. Щирі, тихі слова-прохання…

 

 

5 1 голос
Рейтинг статті

Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Підписатись на коментарі
Повідомлення про
guest
0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
×
Тисни «Подобається», щоб почати читати мене в FaceBook
Дякую, я вже з Вами!