Вітаю, друзі, кожного, хто зайшов до мене. Із Медовим Спасом вітаю. Хай буде Вам легко і солодко, мирно і радісно, медово на душі і в серці.
А до свята Вам така оповідка. )
МАКОВІЙЧИКИ
В цей день, здається, і саме сонце медове, медові промені, солодке тепло. Так, саме так! Бо сьогодні Медовий Спас!
У храмі закінчилася Служба Божа. Люди з піднесеним настроєм, тримаючи в руках освячені букети, прямували додому. Марійка з Романом теж вийшли з церковного подвір’я і зупинилися на сходах.
– Вітаю, – прошепотів Роман до Марійчиного вуха.
– І я тебе, – відповіла всміхнувшись, – пішли, бо діти вже досі у тітки.
Вони не поспішали, кожен думав про цей день п’ятнадцять років тому, тоді були вирішені їхні долі. Подружжя ішло до будинку тітки Олі неквапливо, згадували минуле і перебивали одне одного: «А пам’ятаєш?»
Рипнула хвіртка і на стежку вибіг рижий Бровко, голосними гавкотом він зустрів гостей, потім збагнув, що то свої і з розчаруванням подався до своєї будки. Будинок тітки, а вона була рідною сестрою Марійчиної мами, потопав у саду. Тут саме наливалися пахучим солодом яблука, набиралися зрілого смаку сливи і соромливо виглядали із-за листя персики. Вони в саду з’явилисяне не так давно, тому старалися вгодити господині і підставляли свої щічки до сонечка. А сонце й не скупилося: ніби пензликом, щодня добавляло веселого багрянцю.
Сама ж господиня уже чекала гостей, в хаті смачно пахло пирогами, а малі Іванко та Наталка їх уже наминали, сидячи на кухні біля столу. Ось куди вони так спішили! Марійка з Романом зайшли до будинку.
– Вітаємо Вас, рідна, – на стіл поклали освячений букетик. Тітка Оля посміхнулася. Марійці здалося, що вона в очах тітки побачила мамині очі, такі ж добрі, якими вона їх запам’ятала.
– Дякую, дітки, і Вас вітаю з Спасом медовим і річницею. Дав Бог Вам долі, хай і надалі буде Вам солодко. Шкода, батьки вже за Вас не порадіють, але на все Божа воля, – тітка покректала і пішла на кухню щоб винести частування.
– Ти пам’ятаєш, Маріє, як я сюди вперше забіг, коли ти довго збиралася до клубу? Я тоді подумав, що ти мене обманула і поїхала до міста. А, насправді, ти просто хотіла,щоб я трошки похвилювався, – Роман присів на ганку.
Чому ж не пам’ятала? Здавалося, що й не було тих п’ятнадцяти років. Тоді вона закінчила третій курс юридичного факультету столичного ВНЗ. Після практики побула з батьками вдома, зустрілася з шкільними друзями, трохи побігала по місцевих магазинчиках, а їх в її рідному місті за останній час відкрилося досить, та й ціни не порівняти з столичними. А тепер можна до тітки Олі у село чкурнути на тиждень! Мама дала настанови: допомогти на городі, мити посуд і робити все, що скаже тітонька. Гаразд, матусю! Сумка напоготові, настрій чудовий, гайда на автостанцію.
Автобус, який тримав маршрут до села, приїхав розпеченим на сонці, він пихтів гарячим повітрям і в салоні було дуже гаряче. Одне добре було: не багато людей, але це тільки на початку маршруту, під час пересування по місту пасажири заходили і заходили. До села було їхати годину. Марійка сіла біля вікна. За той час, поки вона навчалася, вулиці міста трохи змінилися, виросли нові будівлі, появилося багато зелені та квітів.
Виїхали за місто. Тут повсюди відчувалася пора жнив: гули комбайни на полях, машини, здіймаючи куряву, везли на елеватори зерно, люди підводами звозили солому. Село жило своїм буденням. І тільки дітвора, чи то тішилася літом, чи то вже сумувала за школою, подекуди замурзана, подекуди вже й з обдертим одягом, сиділа на узбіччях дороги і примружуючись від сонця, проводила поглядом все, що там ішло-їхало. Час від часу хтось з дітей відлучався від тої компанії, бо мама кликала їсти, а хтось, навпаки, приходив і приносив з дому яблука, сливи або варені кукурудзяні качани. Марійка згадала себе такою, коли батьки залишали на літо її у селі і всміхнулася сама до себе.
Їі усмішку помітив той, що з-під лоба давно за нею спостерігав. Високий і статний парубок тримався за поручень автобуса і кидав погляд на дівчину. Вона видалася йому знайомою, а, може, просто десь бачив. Довга руса коса спадала на груди, в руках тримала якийсь журнал, але вона його не відкривала, бо погляд її був прикутий до вікна. Чи далеко вона їде? Просто так і не запитаєш.
Марійка раз-другий кинула оком по салону, людей уже набилося, через трохи потрібно готуватися до виходу. А ще цей хлопець постійно дивиться з-під лоба, он знову протягнув поглядом. Ще одна зупинка і дівчині потрібно було виходити. Вона взяла свою сумку і попрямувала до дверей. Автобус зупинився і в куряву, що закрутилася на сонці сивими хмарами, почали виходити люди. Марійка зажмурила очі і скочила в той ненависний пил, який, здається, проникав навіть і в середину.
– Дозволь тобі допомогти, – за ручки сумки взялась чиясь рука. Марійка підвела очі: то був він. Спрацювала якась захисна реакція, про яку вона шкодувала до пізньої ночі:
– Дякую, я сама, – пішла вперед не оглядаючись. Дівчина не бачила у яку з вулиць він повернув, але спиною відчувала, що того погляду, який обпікав її в автобусі, уже немає.
Обійми тітки Олі повернули Марійку до реального життя: як батьки? Навчання? Практика? Чи маєш кавалера? Цікава тітонька хотіла знати про все. Марійка розповідала усі домашні новини.
– Тобі, Марієчко, ще завдання, підеш на паралельну вулицю, де живе Іван, по вуличному Джмель кажуть. У нього купиш медку свіжого. Завтра маємо свято, то підемо до церкви. Нам ще ж і букетика для освячення потрібно зібрати.
Марійка перевдягнулася і швиденько через городи побігла до діда Джмеля по мед. Вона пам’ятала його з дитинства, бо завжди її маленьку гладив по голові і казав: «Руса коса до пояса». У дворі нікого не було, дівчина покликала голосно господаря, але відчинилися двері і на поріг вийшов він, той, що їхав у автобусі, той, що пильно на неї дивився, той що хотів сумку… той що… Мовчання обірвалося, хлопець посміхнувся:
– Ну? Привіт знову? Ти до дідуся? То він зараз буде, – на двір зайшов дід Іван.
– Що ти там, дочко? Приїхала Ольгу провідати? Молодець, молодець… Ой, а виросла ти як! Справжня наречена! Давай свого слоїка. Ох, і пахучий мед цьогоріч, – дід розповідав щось про бджіл, про цвітіння, але вона його вже не чула.
Посмішка і коротке «дякую» – це те, на що Марійка спромоглася. По городі, задихана вона прибігла додому. Тітка здивовано дивилася на неї:
– Чи сто псів за тобою гналося, дитино, чи мо Йван бджоли випустив тобі вслід?
– Ні, тітонько, все гаразд, спішила швидше повернутися, щоб Ви букетик на освячення без мене не збирали.
– Ну-ну… – недовірливо протягнула тітка,- ходи, доню, на веранді зараз усе й зготуємо.
Сонце вже повернуло на захід і на веранді будинку було прохолодно. Квіти і трави були розкладені на столі. Тонкий запах без дозволу заліз у ніздрі і там лоскотав. Він, ніби, хотів навести порядок у думках, навіював спокій. Тітка зайшла тихенько:
– З молитвою, Марійко, будемо робити Маковейчика, кажуть, що в завтрашнє свято усі жіночі гріхи прощаються. Беремо материнку, щоб роду не було переводу, покладемо колосся вівса, щоб у домі був достаток і гарні врожаї на полях, м’ятка нам допоможе мати мир і довіру. Гіллячки калини – символ дівочої краси, ніжності і любові, а маленький сонях буде символом тепла і вдячності.
Так гіллячка до гіллячки і складався букет на освячення. І головним складником цього шедевру стали макові головки – освяченого маку боїться вся зла нечисть. Марійка перев’язала оберіг стрічкою: готово.
Після гарячої, запеченої сонцем днини, захотілося посидіти в саду. Теплий вечір огорнув своїм свіжим покривалом, у траві сюрчали коники і пахло м’ятою, яка росла недалеко від гойдалки. У Марійчиній уяві мимоволі виринали очі того юнака, чорні, наче вуглини, але гарні і глибокі. Дівчина у місті мала багато друзів, але «кавалера», як казала тітка, в неї не було. Були хлопці, які хотіли з нею зустрічатися, проте жоден з них їй не подобався, не було такого, що припав би до серця… Не було…не було до цієї пори. Та що це? Вона розсердилася сама на себе і пішла спати. Подушка спокою не додала, Марійка вертілася, сон кудись втік і тільки сільська тиша, здавалося, аж дзвеніла у вухах…
– Маріє, Маріє, – Роман вдруге покликав дружину, – що в тебе за така зажура?
– Та ні, Романе, – всміхнулася, – все добре. Спогади, вони як частинка тебе: то ти у них, то вони в тобі…
У свої сімдесят шість дід Джмель найбільше любив свого внука і бджоли. Він міг годинами розказувати про комах-трудівниць і про успіхи Романа в інституті. А Роман теж любив діда, тому частенько старався провідати старого, послухати його оповідки про бувале, попити чаю з медом. От і сьогодні внук приїхав на гостину, тільки недавно з дороги, але встиг уже перевернути сіно. Дідові здалося, що хлопець сьогодні якийсь засмучений і мовчазний. Хто зна, хто зна? Можливо і є якась причина?
Церква, що стояла у селі на пагорбі, була старенькою. Сьогодні теплий і солодкий Маковей, що пахнув польовими травами, вогняними чорнобривцями і шелестів коробочками маківок, привів до неї багато людей, частина з них була з міста. Роман стояв біля діда Івана. Божа Служба вже мала скоро закінчитися, але соромно зізнатися, Роман її майже не чув. Збоку, за два-три кроки була та сама русява коса. Голова покрита світло зеленою хустиною була опущена трошки додолу, видно, що дівчина цілком була віддана молитві… Вона підняла голову і погляди їхні зустрілися, тут, у цьому намоленому і святому місці, здавалося, всі святі благословили мить, яку чекали обоє… Тут вирішилася їхня доля: вона витекла звідси тоненьким потічком і переросла у велику і бурхливу ріку…
Як з’ясувалося згодом, Роман і Марійка вчилися в одному інституті, тільки він уже закінчив четвертий курс. Але за всі роки навчання жодного разу в столиці їх шляхи не перетиналися. Життя вижидало потрібного часу і хвилини…
Через рік, коли вони писали у місцевій сільській раді заяву на одруження, Роман прошепотів на вухо Марійці:
– Як не дивно, ти ніколи не запитала про моє прізвище. Яке прізвище матиме наша сім’я?
– Твоє! Звичайно твоє! А тепер скажи яке? – всміхалася і заглядала у вічі дівчина, – Ну? Тож скажи! Чуєш, Романе?
– Маковій…
Пора золотої осені поєднала два люблячих серця… Сьогодні у Марійки і Романа ростуть ще два малих Маковійчики: Іванко та Наталка.
Псевдонім автора: Ваша коліжанк@.