Медикиня

МЕДИКИНЯ

Позашляховик ловив колесами кожну ямку і горбочок. Із розколотим лобовим шклом, з добрим десятком дірок на капоті і такими ж ззовні дверей. Хлопці з передової часто казали, що цей броньовичок був напрочуд «щасливим», потім швиденько плювали через ліве плече, щоб не зурочити. Олексій тримався за кермо не тільки руками, здавалося, він тілом приріс до нього. На руках повиступали темні жили, а на чолі піт.

— Все, саме страшне проїхали, ще декілька кілометрів і нас уже чекають «Швидкі». Віддаємо «трьохсотих», чекаємо світанку і повертаємося. Ти мене чуєш, Маріє?

Дівчина чула:

— Олексію, не називай їх «трьохсотими», хоч сьогодні. Я тебе прошу, не треба.

Рік тому теж було літо, але зовсім інше. Його тепло лоскотало за комірцем сонячними променями, а у голову вселяло цікаві плани на майбуття. Роман чекав Марійку на їхньому місці у парку. Вона збігала по містку, вистукуючи підборами, щаслива усмішка сяяла на обличчі і підкреслювала дві чарівні ямочки на щічках. Ох, як він любив їх цілувати! А ще він любив дівчину за щирість, уміння прощати помилки, тепло її душі і ще за щось, проте це було не важливо. Марійка уже добігала до тієї лавочки, де сидів Роман. Вона махала щойно отриманим дипломом про закінчення медзакладу.

— Ти ж моя медикиня, от цей новий правопис! Ме-ди-ки-ня! — Роман поцілував у ямочки і із-за спини дістав величезний букет ромашок. Квіти були саме такі, як любила дівчина.

Сьогодні теж було літо, тільки гаряче було вже не від сонця, а від куль.

Вони вивозили поранених, голова Романа лежала у Марійки на колінах. Він був без свідомості і марив. Дівчина втирала йому піт, підтримувала побратимів, які були в кращому стані. Вона не хотіла їм співчувати, вона їх підбадьорювала добрим словом. Враз Марія підняла очі і подивилася у потріскане лобове шкло. Польова дорога в’юнком пробігала поміж ромашкового поля. Вітер гарячим подихом колихав квіти, а сонце пестило їх своїм теплом. Марійка прикипіла поглядом. На очі накотилися сльози, одна з них впала Романові на щоку. «Досить», — шепнула сама собі і витерлася рукавом. Але раптом на колінах поворухнувся Роман. Дівчина різко перевела на нього свій погляд. Він дивився на неї сірими очима і через біль пробував губами змайструвати усмішку:

— Медикиня, моя мала медикиня… У нас ще все буде… — Марійка змочила хлопцеві сухі вуста.

— Приїхали! — Олексій загальмував і обернувся назад, — як ви?

Поки ранених носили до «Швидких», Марійка присіла на лавочку. В голові шуміло і було чути відлуння слів: «У нас ще все буде…» Дівчина вірила в Перемогу, вірила в те, що настане Мир і їхній родинний будинок наповниться дитячим сміхом, а за парканом буде ціле поле ромашок.

4.5 8 голосів
Рейтинг статті

Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Підписатись на коментарі
Повідомлення про
guest
0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
×
Тисни «Подобається», щоб почати читати мене в FaceBook
Дякую, я вже з Вами!