За всі дні війни немає бажання (чи часу?) щось написати до свого блогу. А написати хотілося б щось позитивне, бо 24/7, якщо є вільний час, то лише новини з телеграмканалів чи ФБ. Не вдається складати речення до купи. Не вдається…
Сьогодні у ФБ прочитала текст. Авторка висвітлила одну із тем, те, про що тебе часто запитують, про що говориш з друзями. Власне, навіть і розмови не хочуть тепер клеїтися. “Як ти?” – все, про що є бажання запитати. Чуєш відповідь, яка тебе більш-менш влаштовує і ти знову замикаєшся в думках, що не дають спокою.
Отже, той самий текст. Він уже перепощений не один раз і справжнього автора я не знаю, але дякую… бо справді, кожен з нас кому чи крапку у своєму житті ставить сам.
ПІТИ НЕ МОЖНА ЗАЛИШИТИСЯ…Кожен ставить кому там, де вважає за потрібне…Одразу скажу, що не засуджую тих, хто пішов.Більш того, я щодня сумніваюся, чи не дурепа я, що залишилася. Але обставини такі, що зараз я не можу піти.Крім того, біженець – це не та роль, в якій я хотіла б бачити себе…Але ще раз повторюся: підтримую всіх, хто прийняв єдине правильне рішення для себе! Я завжди за життя – тому цілком розумію людей, які хочуть жити під тихим небом.Це не пост- засудження. Це швидше пост-роздум.Кожного дня отримую новини (частіше просто зі стрічки Facebook): “… Я в Гамбурзі…”, “… Я у Вроцлаві… “, “… Я у Парижі…”, “… Я у Лісабоні…” і т.д.Як я почуваюся після цього? Почуття безнадійності та страху. І питання відразу виникають, як бджоли після зимової тиші. Всі підуть, а чи залишуся Я? Яка я мати, коли всі переїхали, а я не можу переступити через обставини і поставити інтереси дитини на перше місце? І ЩО ДАЛІ?…Прийшло розуміння, що всі попередні “світ ніколи не буде таким, як раніше” були пафосними і смішними. А тепер все по-справжньому. Тому що я знаю, що багато хто ніколи не повернеться. Навіть якщо зараз так не думають. Хоча б тому, що зараз вони починають з нуля. А через три місяці, півроку, рік у них вже буде не нуль, а хоча б “одиниця”. А у когось “трійка”. А хтось буде стріляти по “десятці”. А коли повернуться, то знову будуть змушені обнулитися. Питання, чи буде їм це потрібно? Зовсім ні. Це ресурс – і він не безкінечний. Кожного разу починати “з нуля” дуже складно. А коли діти почнуть говорити польською, німецькою, угорською – то обов’язково зміниться думка: їм тут комфортно, вони уже адаптувалися, то навіщо їм повертатися?Що це означає для мене? Що я більше ніколи не побачу багато дорогих мені людей. Що я собі не уявляю зараз – з ким і як я буду працювати і чи буду працювати? Це факт, що наш маленький світ, цей світ, ніколи не буде таким, як раніше.Я також знаю, що багато сімей розпадуться – бо любов при розлуці, звісно, можлива, але вона не вічна. Не кожен здатен жити вічним очікуванням коханих, як це показано у фільмах про вічних героїв. А люди в розлуці будуть шукати плече, на яке б голову покласти, жилет, на якому поплакати, подушку, яку захочеться розділити. Це цинічно, але цілком по-людськи. А зараз багато хто про це також не знає і навіть буде готовий кинути в мене картопляними обрізками (бо сьогодні немає гнилих помідорів – не встигають гнити). Але це буде.Я просто відчуваю, як змінюється “настрій” тих, хто вже там і тих, хто тут. Не сперечаюся – усі, кого зараз в Україні немає, страждають і співчувають, моляться і сподіваються. Але в них зовсім інші турботи і думки. Ті, хто пішов – ВЖЕ НЕ БОЯТЬСЯ. Скоріше бояться за своїх близьких, які лишилися, але власний стрес вже заміняється іншим стресом: як ми тут, де ми тут, що робити нам далі? Вони вже шукають співвітчизників для створення волонтерських центрів, займаються буденними реаліями, шукають роботу/школу. Тобто вони вже живуть, а решта ще виживають. А це дуже велика прірва, яка розділить багатьох. Не тому, що вони погані чи чужі. А тому що той, хто добіг і той, хто біжить знаходяться на різних позиціях…Я також не сумніваюся, що Європа стане іншою. Чи більше слов’янською?))) Красиві, розумні, активні, цілеспрямовані, сильні люди приєднаються до її перегонів і змагатимуться за кожен човен, на якому можна поплисти у “нове життя”…. Буде складно – конкуренція буде навіть для тих, хто миє посуд у піцерії, але це багатьох врятує. Тому що у нас, українців, є принцип трьох “Р”: ризик, родина, робота…Бажаю тих, хто змушений був покинути країну, знайти своє щастя під новим небом.Безпечного повернення тим, хто відчує поклик.Не забувайте тих, хто залишився.Адже вірю, що і ми колись поїдемо. У подорожі. У гості. Поїдемо на пошуки пригод.І це так круто знати, що майже скрізь є хтось, з ким можна буде випити чашку кави або склянку білого сухого))))Я завжди була і буду за мир без кордонів. Але не думала, що за це доведеться платити таку ціну.Бережіть себе, дорогі мої!Тут і там.І не заздріть тим, хто поїхав – вони своє ще будуть розгрібати.І не забувайте про тих, хто залишився – вони також своє розгрібатимуть.Світ справді ніколи не буде таким, як раніше. І кожен з нас також.Для всіх незалежно від того, де ми – ставимо кому:ПІТИ НЕ МОЖНА ЗАЛИШИТИСЯ…
