Остання неділя жовтня подарувала мені подію, про яку я хочу залишити згадку на сторіночці свого блогу. Я не писала учора про те, як пройшло нагородження переможців Першого Всеукраїнського літературного конкурсу малих прозових форм імені Василя Стефаника, бо хотілося, щоб вляглися емоції. Я вперше була в Івано-Франківську і він мені дуже сподобася, вперше приймала участь в конкурсі і стала його дипломатом з новелою “До фарту”, я вперше була присутня в такому поважному товаристві, яке дарує натхнення і емоційний поштовх.
Господиня та організаторка конкурсу, кінодраматургиня та письменниця Марія Вайно зробила все для того, щоб нагородження пройшло невимушено та душевно. Ії клопоти про те, щоб кожний запрошений вчасно добрався до місця призначення, а ми були з різних областей України, не можна переоцінити. Ваша “творча хата” була теплою і гостинною, пані Маріє.
Звичайно, було присутнє легке хвилювання, бо переможців визначало поважне журі: голова НСПУ М. Сидоржевський, кандидатка філологічних наук, дослідниця новелістики М. Хороб, літературний критик, голова ТОПІЖу Є. Баран, письменник В. Трубай, філософиня та перекладачка О. Дутка, кандидатка наук з соц.комунікацій Г. Пристай.
Марія Вайно, Марта Хороб та Євген Баран привітали лауреатів та дипломантів конкурсу, дали коротку характеристику кожному творові. Нас, переможців, нагородили дипломами та вручили альманах малої прози “Імпресія 2021”, в якому надруковані усі твори-переможці. Приємно, що доробок кожного автора члени журі пам’ятали, видно, що тут було прикладено велику працю, а головне – душу. Ці люди кожний твір “пропустили” через себе.
Моє щире дякую за запрошення. Успіхів Вам, натхнення і здоров’я міцного!
Нехай плоди Вашої праці повернуться Вам сторицею.
А ще я дякую авторам-колегам за знайомство та приємне і тепле спілкування.
Відгук написала з емоціями, бо вони як відлуння чудової події.
Нижче друкую новелу “До фарту”, яка, власне, і привела мене до Франківська.
До фарту
(новела)
– Гей-гей-гей-геей!..
Повітря карпатського ранку наповнює легені, забиває дух. Сила голосу, яка напружує все тіло, виштовхує його назовні.
– Гей-гей-гей-геей!..
– Слава Ісу! Чому галасуєш, дочко?
Моє плече відчуло дотик руки.
– Слава навіки!
Гуцул, справжній гуцул стояв позаду мене і усміхався. Високе чоло було порізане зморшками, а добрі та глибокі очі пильно дивилися на мене.
– Я не почула коли ви підійшли, – знітилася, – так тихо…
– Мої постоли ніколи в горах не роблять шуму. То не ваші міські вулички де ви стукаєте підборами. Гори люблять тишу, дочко.
– Так? А я хотіла почути луну свого голосу у горах… Кажуть, то до фарту…
– Бачиш, гори вранці дихають, вони єднаються з небом,черпають енергію і силу, а потім віддають її людям. Ми, місцеві, тут заряджаємося. Як то ви там кажете? Проходимо перезавантаження.
– Так, – всміхаюся, – я теж хочу тут черпнути того життєдайного, карпатського.
– Бачу, дочко, бачу. Я зазвичай таких як ти оминаю, не вступаю з ними до бесіди. А ти мені сподобалася… Не така ти як вони… Ти прийшла говорити з горами, вони люблять таких… Я вуйко Василь. Тебе як звати?
Я назвала ім’я, але старий гуцул, здається, його не почув. Він присів на траву, збивши з неї перлини вранішньої роси, затягнувся люлькою. Погляд його вперся у смарагдові вершини гір. Поруч на траві лежали полотняна торба та бриль.
– Ти не така… – Вуйко Василь пустив дим по своїх сивих вусах. Він говорив чи то зі мною? Чи то з вершинами?
– Знаєш, можна з горами говорити, а можна їх тільки слухати… І почуєш тоді набагато більше. Ти не така… Душа у тебе не така… Чиста… То чекаю я тебе сьогодні на гостину. Моя ґаздиня щось смачненького зготує, побачиш як живемо. Трошки віддячити тобі хочу… Ота стежина тебе сама приведе.
Я слухала свого співрозмовника і дивилася туди, де сонце піднялося над вершинами. «Надихані» гори вже стрічали новий день, ліниве проміння запліталося у верховіттях і нехотячи пронизувало його.
– Дякую Вам! За що віддячити? – я обернулася до вуйка Василя. На тому місці вже нікого не було. Дивно, тихенько прийшов і тихенько пішов. Я ще довго милувалася красою карпатських гір і весь час відчувала присутність діда Василя: «Ти не така…» Я до цих пір чула його карпатську говірку, яку я не зможу передати ніколи, бо так можуть говорити тільки місцеві, ті хто тут народився і з молоком матері впитав її у себе.
Вечоріло… Стежина привела мене до самої хатини. Ґазда стояв на порозі і усміхався. Ґаздиня носила на стіл, який стояв під крислатим деревом, полумиски. Переодягнені у святкове, для мене вони здалися персонажами якогось старого фільму, в який я поринула з головою. Одяг, мова, наїдки, природа – усе зробило свою справу. Грибна юшка, банош з бринзою та шкварками, вурда, узвар і домашнє вино, а ще гостинність господарів – і ти відчуваєш, що голова іде просто обертом!
Теплий вечір подарував нам трохи прохолоди. Ми сиділи і смакували, говорили… Та я найбільше слухала. Оповідки господарів про бувале були цікаві та з гумором. Вуйко Василь розповідав про гриби, про вівчарство, про сироваріння і ткацтво. Я запитала господиню про карпатських мольфарів. На що пані Марія мені відповіла, що вони люди релігійні і не вірять в це, а от зцілювання травами та молитвою завжди є присутнім у їхній родині.
А яким смачним був карпатський чай з ягід! Дбайливі руки господині, тільки вони могли заварити таку смакоту…
Неподалік шумів Черемош…
– Гей-гей-гей-геей!..
Що це? Це тільки я почула?
– Гей-гей-гей-геей!..
– Так, дочко, так… То твоя вранішня луна з гір до тебе повернулася. Матимеш фарт…
Маю щиру надію, що вуйко Василь мені сказав правду…
