Перша неділя вересня стала традиційно вчительською неділею. Вітаю усіх своїх друзів-учителів, всіх, хто носить високе звання – вчитель. Задоволення від роботи, наснаги, віри і терпіння, миру і здоров’я Вам, учителі. Нехай гідно оцінюється і шанується Ваша праця.
Вітаю вчителів-пенсіонерів, які навчали мене, розумію, що не всі вони прочитають це привітання, але все ж таки, хай Бог Вам дає здоров’я та Многії літа. А моє Вам велике “ДЯКУЮ”!
Із Днем вчителя!
Вам у подарунок чергове привітання-оповідка.
СОН
Вона прокинулася від гучного «Дякую!», це був голос Павлуся. Надворі тільки світало, її тіло ніби було готове зустріти новий день, а розум повертався до недавнього сну… Вона і її клас… Їй – двадцять п’ять, їм – шість. Невідоме паморочить голову і напружує тіло… Так, тоді їй здавалося, що не справиться, не зможе, не вистоїть перед тридцятьма парами допитливих оченят. Але зуміла… Всі роки, віддані школі, тепер згадуються з теплом, тому що і вона вчила, і її життя вчило.
Ось і тепер, в осінню пору, коли багряний лист прагне зачарувати своєю красою, а злі дощі безперестанку миють матінку-землю, починається у школах гаряча пора. Вона насправді гаряча, після літа і відпочинку потрібно зібратися думками, зуміти організувати себе і дітей. Але вона це робила з охотою. Бажання вкладати свою душу у цю щиру дітвору її колеги називали «стабільним діагнозом». Ніколи не скаржилася, не дорікала, якщо щось не вдавалося, знала, що десь недопрацювала. Ось і тепер, будучи на заслуженому відпочинку, пора осені завжди наганяла їй чи то смуток, чи то тривогу, а швидше всього спогади. Сни часто повертали у клас, який став тоді уже для неї рідною домівкою…
Тетяна Іванівна поглянула у вікно. День обіцяв бути прохолодним, хмари летіли одна за одною. Важкі і темні, здавалося, що вони спотикалися за верхівки дерев, дахи будинків, але ті їх втримати не могли. Щось на зразок життя… Воно пролетіло так само, як хмарини. Кожний ранок Тетяни Іванівни був схожий на попередній. Щодня потрібно випити пігулки, чомусь тиск ніяк не хотів дружити з її немолодим організмом, потім сніданок, невеликі клопоти у квартирі. А сьогодні спланувала піти до лікаря, та заплатити комунальні. Щось за останній місяць їй нарахували велику плату за електроенергію. А що ж вона? Звідки така сума в жінки, яка живе сама? Ось за місяць вже буде десять років, як Микола відійшов у вічність. Її Микола…Тепер він за тими сумними хмарами… Він постійно споглядає на неї і десь там далеко похитує головою: «Таню, Таню»…
Микола рано покликав Таню до заміжжя, але дівчина твердо вирішила: закінчу інститут, а тоді буду Миколина. Вона кохала його, вірила і довіряла. Вони обоє були з одного села, закінчили одну школу і приїхали до Львова здобувати вищу освіту. Щоправда, Микола був старший за Таню на три роки, але це не завадило їм зустрітися у великому місті. В них були однакові смаки, вони годинами могли розмовляти на різні теми, дискутувати. Інколи, гуляючи вузькими вуличками Львова, за цікавими розмовами не відчували плину часу. Тут був і перший поцілунок, і таке несміливе «Кохаю»…
В рідне село повернулися обоє. Спочатку Микола, а потім Таня. Він відразу влаштувався на шахту, а вона повернулася до своєї школи. Дипломованого спеціаліста зустріли тепло, тут ще працювали ті, хто навчав Таню. Тепер це були її колеги. Дівчина інколи соромилася, вважала, що практичні навики старших колег мають велику перевагу над її теоретичними знаннями. Проте, Таня ніколи не боялася попросити поради, вона завжди уміла докопатися до істини, зробити аналіз тих чи інших дій.
Тетяна Іванівна добре пам’ятає той день. Це було її Перше вересня. Воно було першим для неї і для її тридцяти першокласників. Дітки всі були з села, молода учителька знала всіх їхніх батьків та де вони живуть. Дехто із батьків були її колишніми однокласниками. Таня на той час не знала, хто більше хвилювався діти, чи вона. У класі спочатку було гамірно, хтось уже знав, що потрібно руки тримати на парті і тихо сидіти, а хтось ще хотів вияснити, куди ж поділася мама і чому вона не поруч. Та коли молоденька вчителька попросила всіх діток встати для привітання, вони затихли. З кожною хвилиною Таня відчувала, що зв’язок з її першачками налагоджується.
За останньою партою сидів хлопчик. Тетяна Іванівна знала його. Це був Павлик. Він відрізнявся від інших дітей в першу чергу одягом: старенький, але чистий. Хлопчина не хотів вступати в діалог ні з дітьми, ні з вчителькою. В його сім років життя вже добряче побило. Батьки загинули в автокатастрофі і на виховання його забрала далека родичка по татовій лінії. У тітки Марії було своїх шестеро дітей, вони з чоловіком працювали на фермі, тож достатку великого не мали, але ж трьохрічного хлопця пошкодували, щоб не ішов «на харчі государствєнні». Павлусь жив у сім’ї, де потрібно було працювати з самих малих років. Розкоші він там не мав, та що там розкіш, звичайне родинне тепло його теж обходило боком. Вдягали, давали їсти, а так хотілося ще… так як тоді, як були мама і тато…
ЇЇ повернув до реальності чайник, який свистів на плиті вже не одну хвилину. Від нього на кухні стало більше пари, як в неї спогадів. Проте, пара швидко вивітрилася через відкриту кватирку, а спогади ще більше взяли її в свої обійми.
З Миколою вони побралися коли Таня вже працювала. Скромне весілля відгуляли в спочатку в одній родині, а на другий день в другій. Поселилися у чоловіка вдома. Батьки прийняли її як дочку до своєї оселі. А вона й не відчувала якогось дискомфорту, бо цих людей знала із самого дитинства. Так ішли рік за роком. Все, ніби-то, й нічого, але діток в них не було. Не принесли полегшення довготривалі походи до лікарів, сімейна пара розуміла, що потрібно прийняти все як є. Підтримуючи та заспокоюючи один одного, Тетяна і Микола більше жили своєю роботою: він поступово піднімався кар’єрними сходинами, а вона душею тремтіла над своїми учнями. Клас змінювався іншим класом, діти росли і час не стояв на місці. Але завжди Таня пам’ятала сині оченята Павлуся. Спочатку він дивився на неї перелякано, потім в дитячих озерцях поселилася надія, а згодом і довіра. Павликові Тетяна Іванівна завжди старалася приділити трошки більше часу після уроків. Вона знала, що вдома йому буде ніколи учитися читати і писати. Хлопець був доволі смикалистим і під кінець року мав гарні результати у навчанні. Таня любила цю дитину, інколи уявляла, що це їхній з Миколою син. Та й Павлусь відчував родинне тепло від неї.
На випускному вечорі Павлові вручили золоту медаль. Таню переповнювали радість, гордість і смуток. Сльози в очах бриніли від щастя за цього сумлінного відповідального і щирого юнака. Учителька розуміла, що вже завтра він піде у доросле життя. Вчора Павлик признався, що планує вступати в інститут і терміново вирушає до столиці. Неначе відривала від серця… Але бажала світлої долі…
Перед від’їздом Павлусь забіг до своєї учительки. Великий букет троянд і коробка цукерок в руках: «Все їду… і … щиро Вам дякую, Тетяно Іванівно… за все… чуєте? За все…» Обійняв, поцілував у щоку і побіг…
Промайнули роки… До школи приходили нові дітки, але Павлусь був один. Він не забував свою учительку, завше по приїзду в Тані на столі залишалися великі букети квітів. Вони чаювали на затишній кухні його першої вчительки. Тут ділилися новинами, тут були спогади, тут хлопець ділився найпотаємнішим. Так було поки Тетяна і Микола жили на Львівщині…
Важкі умови праці в шахті для Миколи здоров’я не добавили. Спочатку, коли тільки появилися перші дзвіночки хвороби, він лікувався у місцевих шпиталях. Коли вийшов на заслужений відпочинок, їздив декілька разів до столиці. Та столичні лікарі одностайно говорили про зміну клімату. Тетяна завжди була поруч, вона щиро вірила, що Микола поправиться, завжди контролювала, чи виконує чоловік вказівки лікарів і просила щиро в Бога здоров’я для них обох. Тож коли лікарі настояли змінити місце проживання і переїхати на південь, вона погодилася першою. Микола був проти. Він вважав, що в старшому віці не гоже зриватися із насидженого місця. Аргументи дружини взяли верх і вони продали своє обійстя, щоб купити квартиру в Одесі. Не був легким цей переїзд для Тетяни, вона розуміла,що душею поселиться в пустку, але мусила надати оптимізму для свого чоловіка. Добре було те, що з переїздом допомогли колишні учні, які тепер були по всій Україні.
Зиму поважна пара вже зустрічала в новому помешканні. Скромне двохкімнатне житло. А що ж їм ще потрібно? Лише здоров’я. Прогулянки по березі моря, насичене йодом повітря і спокій спочатку дали позитивний результат, але не надовго. Як потім констатували лікарі, переїзд був надто пізнім… Микола пішов у вічність…тихо і спокійно… Бригада «Швидкої» вже не могла зарадити черговому приступу.
Вона схилила голову на стіл і тихенько застогнала. Чому? Чому саме сьогодні так важко почався ранок? Чому так важко на душі? Вона підійшла до вікна, за ним на підвіконні лежав жовтий листочок. Його вітер підіймав, а він знову лягав на підвіконня. У двері подзвонили… Вона і не зрозуміла спочатку, що дзвінок був у її двері, та він і далі дзвенів, вимагаючи, щоб господиня вийшла на поріг. Вона відчинила, на порозі стояв молодий юнак. Він назвався кур’єром і швидко із папки дістав конверт. «Підпишіться, будь ласка, отримайте лист»,- вона взяла конверта до рук і подякувала. Від кого б це міг бути? Чому кур’єр? Чи добра новина? За одну секунду пронеслося в голові багато питань. Та й, взагалі, чуже місто, знайомих – одиниці.
На кухні обрізала край конверту і дістала запрошення. Воно було іменним, адресоване саме їй. Запрошення було до театру…
Таня і Микола любили театр ще з тих пір, як навчалися у Львові. Вони не пропускали вистав місцевого театрального колективу і тих, що приїжджали на гастролі. Театр завжди був святом, його післясмак ще довго був присутнім і відчувався у душі. Але з тих пір, як пішов від неї її Микола, Тетяна в театрі не була.
Вона відкрила запрошення ще раз: «Шановна Тетяно Іванівно…» Думки в голові зароїлися, як бджоли, її нової адреси ніхто не знав, окрім декількох людей з Львівщини. Датувалося запрошення наступною неділею, якраз в дні святкування Дня вчителя. Ще є час на роздуми.
У суєті домашніх справ швидко пролетіли три дні, прийшла свята неділя. Вона прийшла з храму, трохи втомлена, але ця втома була приємною. Як добре осінньою порою пройтися парком, де листя тобі котиться під ноги, шелестить, неначе шепоче, що час осені наступив. Сьогодні їй не давало спокою запрошення, рішення потрібно було приймати вже. Вона відкрила шафу, дістала свою улюблену сукню, вже давно вона її не одягала. «Піду, нагадаю собі той час, коли нам було добре удвох», – вона розуміла, що це буде боляче… але рішення вже було прийняте.
Зайшовши до зали, вона відразу зрозуміла, що сьогодні буде повний аншлаг. Декілька місць ще були вільними, але й вони активно займалися глядачами. У першому ряді на неї чекало її місце. Третій дзвінок пролунав, і всі думки пішли на задвірки, вся увага тепер була прикута до сцени. Вона дивилася п’єсу і жила її сюжетом. Гра театралів зачаровувала, одвічна тема конфлікту дітей і батьків була в основі сюжету. Їй здавалося, що у своєму житті вона пережила багато моментів, які презентувала трупа театру.
Дві години минуло як одна мить, акторам аплодував весь зал стоячи. Глядачі наввипередки бігли на сцену, несли квіти і дякували. В одну мить актор, що грав головного персонажа п’єси, попросив тиші. Він із-за куліс виніс здоровий букет троянд. «Напевно, в трупі є іменинник», – подумала вона і знову присіла в крісло. Актор підійшов до краю сцени і з мікрофона прозвучало звернення до якоїсь жінки: «Шановна моя, люба моя учителько! Тетяно Іванівно, через стільки літ моє Вам щире ДЯКУЮ!» Павлусь зійшов із сцени, він опустився перед нею на одне коліно: «ДЯКУЮ!»
Псевдонім автора: Ваша коліжанк@.
