Я спогад собі намалюю…

Не знаю я, що буде після нас,

в які природа убереться шати.

Єдиний, хто не втомлюється, – час.

А ми живі, нам треба поспішати.

 (Л. Костенко)

Учора мені Фейсбук нагадав про мій допис минулорічної давнини. Нічого особливого, схожих на мої фото, уже зроблених цього року, друзі розкинули по стрічці багато. Краса залишається красою завжди, але… минулого року ця краса була без масок і карантину, наші усмішки були відкритими, ми були веселішими. Пройде час, світлини і згадка залишаться… )

19 травня 2019 року:

Недільний ранок… Здолбунів. Я біжу по вулиці Пушкіна і розмовляю по телефону вся зосереджена на розмові. Навпроти іде незнайомий чоловік: “Пані, зупиніться і гляньте, як цвіте здолбунівський глід”. Тут я розумію, що щось пропустила. Чоловік розповів мені, що глід садив у 1939 році чех, який був не високим на зріст. Що такі дерева ростуть тільки у Здолбунові, і ті, що понищені мають здатність відмолоджуватися, незважаючи на свою старість. Дякую незнайомцю.)

Я спогад собі намалюю,

У фарби вдягну я його…

 

 

Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:

Залишити коментар

Будь ласка, авторизуйтесь щоб додати коментар.
avatar
  Підписатись на коментарі  
Повідомлення про
×
Тисни «Подобається», щоб почати читати мене в FaceBook
Дякую, я вже з Вами!