Усе з життя: коротенькі новели, які на Всеукраїнському конкурсі “Моє слово” здобули звання “Лауреата I ступеня”.
РОЗДУМИ, ЩО ПАХНУТЬ КАВОЮ
Вона запитала мене, чи можу я писати про речі буденні, прості, банальні? Погляд глибоких очей просив відвертості. Я всміхнулася: в самому буденному і простому завжди знайдеться родзинка, що перевершить красиве і урочисте, святкове і помпезне. В буденному часто ми бачимо тільки сіре, а його основний колір завжди ховається на дні. Вона взяла у руки горнятко з кавою, зробила ковток: «Напиши щось про каву. Тільки так, щоб я повірила тобі.»
Я згорнула зошит навпіл. Простенька кулькова ручка бігала по клітинках, дуже часто ігноруючи їхні розміри. Ручка щось закреслювала, виправляла, а потім поставила крапку, потім передумала і зробила три крапки, що означало «Пізніше продовжимо.» Щойно народжений текст спокійно вмістився на сторінку чернетки:
«Затишна кав’ярня о пів на десяту. Всі, хто кудись поспішав, уже розбіглися. За столиками тільки декілька чоловік. Я очікую свою філіжанку і подумки уже смакую свій напій. А знаєте що я люблю найбільше у каві? Післясмак. Коли кава випита, а ти ще певний час насолоджуєшся її справжнім смаком, відчуваєш його на губах і, здається, він дихає тобою, ні… ти ним. Він може бути класичним, гіркуватим, з кислинкою, він залежить від настрою дня.
Моє очікування уже пінкою всміхається до мене. Сьогодні суміш смаків, бо я так захотіла. Ніздрі лоскоче бажана смакота, а губи прагнуть першого ковтка, зазвичай, саме він по-справжньому передає смак. Гаряча, гіркувата, без кориці, шоколаду і сиропу. Вона справжня, така як я. Тендітні нотки арабіки додають аромату, а бадьора робуста – міцності. Смачно? Ще ковток, ще… букет кавового задоволення відволікає на мить від дійсності, я поринаю у феєрію улюбленого смаку і ніжуся в ньому.
А скільки відбулося подій, які починалися з кави? Уява кожної людини малює свої спогади: сімейні походи «на каву» із смачними десертами, «кава нашвидкуруч» лише для того, щоб запитати «як справи?», «кавові посиденьки» з друзями. А ще така кава, як у мене сьогодні: спокійна, яка надихає і додає чи то впевненості, чи то просто настрою…
А ще неперевершений смак кави буває, коли її готують руки рідної людини. Мовчки ставлять перед тобою: «Смачного…» І зовсім не важливо арабіка чи робуста. Вона смачна уже, а її посмак залишається на весь день. Ба, на все життя…»
Вона зняла окуляри. Ті ж самі очі пильно подивилися а мене, потім у вікно: «Цікава річ життя, його цінність у простих речах… Пиши, Ірино, пиши…»
ТРАВА ТЕПЕР НЕ КОШЕНА
Дівча років дванадцяти-тринадцяти заглядає у прочинені двері літньої кухні.
– Мам, можна гуляти?
У літній резиденції смаколиків панує запах пирогів, а мама їх, рум’яних, саме дістає з печі.
– Ні, не можна, зараз дістану пироги, тато пішов по підводу і йдемо на берег збирати сіно. Бери грабельки і будеш підгрібати.
Я насамперед беру гарячого пирога з чорницями, а тоді чимчикую по граблі.
Літо… Воно має тисячу і один запах, а мені воно пахне сіном. Спочатку ця свіжоскошена трава нагадує ранкову прохолоду, яку ще не зіпсувало палюче сонечко. Потім цей дух трави тривожить уяву і малює в ній склянку міцного чаю. А ось, власне, і саме сонечко, воно влітку не за горами. Своїм промінням впирається у розпелехане волосся викошеної трави, яка чесана-перечесана то вилами, то граблями.
Саме тепер, на цьому етапі появляється запах справжнього сіна. Зупинися, такого запаху ти не почуєш ніде. Трава вперемішку з осокою створює основу цього божественного коктейлю. Нюхай… Чуєш, десь у цю рецептуру без дозволу заплутався полин. Цей бешкетник зробив запах трішки терпкуватим і додав гірчинки. Батькова коса дозволила собі зрізати кущик м’яти, вона відразу до запаху сіна додала свіжості. Ти глянь, саме вона хоче бути лідером у цьому чарівному поєднанні запахів. Та у неї появився ще один конкурент. Він заявив про себе надто пряно, можна сказати навіть потягнуло чимось лікарським. Знаєш хто це? Пан чебрець. Досить впевнено він себе почуває у цьому товаристві завдяки своєму стійкому і впевненому подиху. Гей-гей! А скільки тут різнотрав’я, яке я не знаю як називається. Та я відчуваю його присутність.
– Іра, ти гребеш сіно, чи ні?
Гребу, чому ж ні? Саме дожувала ще одного пирога, якого вкинула вдома у кишеню. Мої роздуми про запах сіна вже розвіялися за літнім леготом. Розмазую по щоках чорниці. А ще мені цікаво чи посинів від них язик? Ой, добре, бо маю таке відчуття, що отримаю вже якимось жмутом кропиви по колінах. До речі, деінде вона теж присутня, я навіть вловила її нуднуватий запах.
Ще не один рік це сухе різнотрав’я лоскотало душу. Так, саме душу, коли мамою вже була я, а до сіна ми з чоловіком кликали своїх синів. Сьогодні життя залишило тільки спогад: чи то про сіно, чи то про дитинство, чи то про батьків… Трава тепер не кошена і нікому не потрібна.