Цей сірий день був надто сірим,
Сірішим як асфальт і тінь…
Сіра буденність ще хоче нав’язати таке-сяке римування. Воно не має права на життя, бо надто гнітить. Вокзал… Я бачу перед собою цю сіру споруду, яка щоразу хлопає дверима, коли до неї хтось заходить чи виходить. Ніби пожирає у себе людей і валізи, потім, обдумується і, даруйте, викидає назад усіх на перон.
До прибуття мого потягу залишається десять хвилин. Я ще стою у приміщенні вокзалу і не соромлячись розглядаю пасажирів. Усі вони не схожі один на одного, водночас мають однакові клопоти. Ось сім’я з двома дітками очікує біля віконця «Довідка», парубок в окулярах біля вікна потягує каву, пані у картатому пальто і капелюсі уважно слухає оголошення. Перед очима все мерехтить: гуркіт коліс, на яких тягнуть валізи, циганчата, що заглядають в очі: «Тьооотя, дай…», черговий наряд поліції, одним словом, я бачу перед собою пришвидшену хронічку якогось кінофільму.
Хочу дихнути свіжим повітрям. Чергове хлопання вокзальних дверей викинуло мене у вечірню прохолоду. Сірий перон додає мені кисню, але не додає фарб. Потяг. Я уважно слідкую за нумерацією вагонів і розумію, що їхній синій колір уже вніс якісь корективи у вокзальну буденність. Посадка закінчена, моїми сусідами виявилися парубок, який на вокзалі пив каву та пані в капелюсі. Привіталися. Настрій на розмову у мене не налаштований, а тому я відкриваю книжку і під стукіт коліс стараюся вникнути у події роману. Час від часу очі ковзають на мою сусідку. Капелюх цій жінці додавав суворості, а картате пальто якогось офіціозу. Ну, так мені здалося. Зараз переді мною сиділа пані з добрими голубими чи то сірими очима. Світло в купе стало тускнішим, тож їх я добре не роздивитися не могла. Хто вона могла б бути? Куди їде? З якою метою? Немає в мене відповіді на ці запитання і щодо парубка-сусіда, який вмостився на верхню полицю з телефоном і навушниками. Чомусь, я думаю, що він їде до коханої: часто пише повідомлення і в той же час мимоволі всміхається до телефону.
-Чай, кава, капучіно, водичка?
Двері в купе відчинилися і провідниця промовила стандартну пропозицію. Класично:
-Чай, будь ласка.
Мої сусіди теж підтримали класику.
Сірий підстаканник міцно тримав прозорий стакан з сірою чайною ложкою. Він гордився своїм досить пристойним стажем роботи, мабуть не одне десятиліття справно виконував свої обов’язки. Пакетики з-під цукру лежали на столі, мої сусіди вправно розмішували цукор у своїх напоях, видзвонюючи по стінках посудини.
-Ви без цукру п’єте?
-Так, я чай завжди без цукру, – всміхаюся.
Ну ось, пішло… Тепер ми вже швидко дізнаємося хто і звідки, куди і до кого? І все це зробив простий чай, до речі, яскравого кольору і з гарним фруктовим ароматом. Попереду довгий вечір і заколисана монотонна ніч.
Ваша коліжанк@
Знайти себе у сірому
